І народилось між горами село…

    Міжгірщина - легендами овіяний край, казками мовлений, піснями оспіваний у художніх творах та багатьох поетичних та публіцистичних виданнях. Сама природа визначила особливу історичну долю поселенців цих територій, що позначилося на добробуті  і всьому житті горян. Історія селища Міжгір´я  є уособленням  історії Верховинського Закарпаття  і  складовою історії України. Міжгранична територія   верховинської Мараморощини, в тому числі  минула Волівщина (з 1953 року Міжгір´я)  багато віків межували Карпатським хребтом із землями Київської Русі та Галицько-Волинського князівства і були зоною слобідського поселення для людей різної долі і вдачі. Через Марамороську Верховину  проходили видимі і невидимі дороги і лісові стежки, що сполучали  Північну і Південну, Східну і Західну Європу . Знаходячись під владою Угорщини, Австрії, Австро-Угорщини і Чехословаччини, верховинські поселенці ніколи не втрачали свої етноніми «Русь», «русини», «руснаки» і завжди підтримували зв´язки з слов´янськими  братами по той бік Карпат.  

         Закарпатська верховинська Мараморощина, в складі якої була Волівщина має свої історичні особливості, які ще мало відомі в історичних творах краю, хоча  літературно описані можливо найбільше.           


             
Волове вперше згадується в документі 1415 року під угорською назвою Укурмезев (Волове Поле). У перепису місцевостей Угорщини (1773 року) вперше зафіксовано східнослов'янську його назву - Валава. З середини XIX століття відома печатка поселення з зображенням вола (що відтворювало назву поселення) .

              На печаті  зображено вола і шестикутну зірку. Примітністю цієї печаті є напис кирилицею «Печать села Волового». Було виявлено  всього дві печаті XIX століття з написами кирилицею - Зарічева Перечинського району і Волового. Репродукція печаті була підготовлена для гербівника Угорщини, та разом з іншими печатями і гербами вона не ввійшла у це видання і збереглася у Національному архіві Угорщини.

         За переказами, село одержало назву у зв'язку з тим, що жителі сіл Сойми і Вучкове, що виникли раніше, випасали тут худобу, зокрема волів.

           Коли населення Волового збільшилося і випасів біля нього стало значно менше, багато його жителів почали виганяти худобу на випас у віддалені місця, де також будувались літні табори й зимівки для худоби та людей. Деякі з зимівок перетворювались у місця постійного мешкання людей. Так утворились присілки Запереділля, Стригальня, Дешеве, Поточина.   Так, за народними переказами, Запереділля одержало назву вд пішохідного перевалу Переділля, за яким воно розташоване, Стригальня – від того, що тут весною стригли овець; Дешеве – тому, що в його районі можна було давно придбати дешево високогірні пасовища. Поточина – через те, що вона розташована вздовж двох гірських струмків, які називаються „потоками”.  Місцеве населення здавна займалося тваринництвом, землеробством, а також мисливством і рибальством.

Що ж розповідають нам історичні джерела?

       Ще до виникнення поселень, понад тисячу років тому, через Торунський перевал і долину річки Ріка проходив шлях з Русі в Угорщину. На ньому часто зустрічалися з своїми товарами руські та угорські купці.

             Гірські полонини, придатні для випасання великої рогатої худоби та овець, ліси з багатою мисливською здобиччю, зариблені притоки Ріки, зручний торговий шлях – все це привертало увагу феодалів. Вони добилися від угорських королів розподілу аграрних маєтків і лісів на Марамароській Верховині. Магнати Урмезеї оволоділи Воловим та іншими селами у верхів’ях Ріки, Довгаї одержали полонину Кук. В 1467 році Довгаї купують в Урмезеїв поселення Волове, Сойми, Репинне й Келечин. Заволодівши цими землями, магнати накладають на селян різні повинності, а далі й закріпачують їх. Жителі Волового мусили здавати Довгаям шкурки цінних звірів і рибу, забезпечувати їх дровами, відбувати панщину тощо.

      Поступово феодали обмежують мисливські й рибальські заняття селян, а далі й зовсім забороняють їх, привласнивши собі право бити диких звірів і птицю, ловити рибу тощо. Вони приїздили на полювання великими юрбами, з усіма своїми підлеглими й прислужниками. Розважаючись, пани витоптували селянські посіви, захоплювали худобу.

        В XV столітті в басейні Ріки утворюється феодальний маєток Ліпчаїв, до якого переходять від Довгаїв 13 сіл, в т.ч. й Волове. Один з них Жігмонт Ліпчай залишив опис повиностей підлеглих йому селян за 1646 рік. На першому місці тут були грошові й натуральні данини.На панщину селяни  в оснлвному виходили лише під час сівби, жнив і косовиці.Від цілого лану жителі Волового платили по 2 флорини, по 1 шкурці куниці, по 2 літри вівса і по 2 птиці щороку. Розмір данин  встановлювався  залежно від заможності селян.

        Наприкінці XVI століття (1600 р.) тут налічувалися всього 34 селянські двори, приблизно 150 душ. Через століття - у селі вже 87 дворів.  Переважну більшість  становила біднота. Всього за селом було  114 кобликів землі і 77 косашів сінокосів. Лише 4 кріпаки користувалися наділами по 6-8 кобликів.

          Терпіли селяни Волового і від війн та нападів іноземних військ. Великих збитків завдав їм, зокрема, напад татар у 1594 році, похід трансільванського князя Дєрдя II Ракоці на Польщу в 1657 році та напад на Закарпаття польських військ.   Особливо посилились бідування населення в роки загарбання Закарпаття австрійськими Габсбургами. По селах тоді стояли німецькі гарнізони, які нещадно грабували всіх жителів.

         В 1686 році вони повністю розорили і спалили Волове та ряд інших сіл Верховини. Під час  визвольної війни угорського народу під керівництвом Ференца II Ракоці 1703-1711 р. в лісах Мармарощини діяли куруцькі загони, в яких перебувало багато селян Волового.     

     З кожним роком посилювалося національно-релігійне гноблення. Особливо нестерпним воно стало після запровадження унії. За відмову приймати уніатство селян катували, ув’язнювали, страчували; від православних церков відбирали наділи, попів змушували відбувати повинності. Жігмонт Ліпчай писав, що у Воловому „пан міг вимагати (від попа) по шкурці куниці чи лисиці” або по 2-3 флорени грошима.
   
         В першій половині ХУІІІ століття свавілля феодалів досягає особливої сили. Найбільше воно проявлялося там, де  феодальні маєтки  не були майоратними , а дробилися поміж  членами феодальних родин, передавалися з рук в руки разом із залежними селянами.  У Воловому , в тому ж 1711 р.,  крім управителя маєтку – «комеса», М.Телекі , налічувалося ще 15 «немешів» - дворян , з яких тільки А.Лімберг  володіли 20 кріпаками, а решта 3-5 кріпаками.

       У дрібних феодалів експлуатація залежного від них селянства була ще більшою. Панщина тут досягала 3-4, а то й більше днів на тиждень. Якщо селянин з якихось причин не виходив на панщину, його за це жорстоко карали: били, кидали до в’язниці, списували вже відроблені дні і змушували працювати наново. Про становище кріпаків виходець із Волового поет Іван Ліпчей писав у 1713 році:”Селянин подібний до вола, тільки що роги відібрано...”. 

       Протягом XVIII і першої половини XIX століття населення Волового значно зросло. У 1828 році тут було вже 264 будинки, 1655 жителів. У Географічному словнику Угорщини зазначається, що в 1837 році разом із присілками тут проживало 2203 чоловіка, а в самому Воловому було 1195 жителів. Із них 20 іудеїв, решта сповідували греко-католицьку релігію. Не принесла полегшення жителям Волового і буржуазна революція 1848 – 1849 рр. Хоч і було ліквідоване кріпосне право, однак селяни й надалі залишалися безе-мельними й економічно залежними від поміщиків.   

          Сільське господарство Волового в цей час було відсталим. Переважало, як і раніше, тваринництво. Примітивні знаряддя праці, відсутність добрив і сортового насіння, важкі кліматичні умови призводили до низьких врожаїв. Більшість селян збирала по 3-4 цнт вівса з 1 га. Основною їжею населення була кукурудза, яку довозили з низинних районів. З неї пекли хліб і варили „токан”.   

           У другій половині XIX століття посилюється ще більше національне гноблення. Якщо до 1868 року в церковнопарафіяльній школі викладали українською мовою, то пізніше вона замінилася угорською мовою.

         Через матеріальні нестатки та мадяризацію більшість населення була неписемною. На початку XX століття Волове стало центром округу Марамороського комітату, який охоплював увесь басейн верхів’я Ріки. У ньому знаходилися окружний начальник, нотарське управління та інші державні установи.

          Відповідно до перепису 1900 року  в селі  2936 жителів. З них 750 чоловік були зайняті в сільському господарстві, 59 — ремісництві, 12 — торгівлі тощо. Було 543 будинки, із них 5 — цегляні, решта - дерев'яні. На цей час село вже центр округу, тут знаходилися окружний начальник, нотарське управління.

          Багато зазнало Волове в роки першої світової війни. Воно стало ареною запеклих боїв.

           Вже     16 жовтня 1914 року село було зайняте частинами російської армії під командуванням генерала Стаховича. З осені 1914 року до весни 1915 року тут відбувалися бої російської армії з австро-угорськими та німецькими військами. З 8 грудня 1914 у Воловому знаходилася частина польського з’єднання. Після майже шести місяців важких боїв в гірських районах, а також екстремальних кліматичних умов (до-28°) карпатські підрозділи були розбиті.

     Селяни Волового прихильно зустріли своїх братів – російських і українських солдатів і допомагали їм всім, чим могли. А коли російські війська відступили, то з Волівського округу, в т.ч. і з Волового, з ними пішло 238 чол. місцевого населення. За симпатію до російської армії десятки жителів села були розстріляні угорськими властями. Закарпатці шукали зв’язку зі своїми братами, що жили з іншого боку Карпат. Проголошення Української Народної Республіки в Києві 22 січня 1918 року викликало радість і в жителів Марамороської жупи, до складу якої входило  і Волове .

      На початку листопада 1918 року в с. Колочаві вибухнуло селянське заворушення, яке швидко перекинулося в Синевир та Волове. Наляканий цими подіями, начальник Волівського округу 7 листопада 1918 року в телеграмі, надісланий в Мармарош-Сігет, доповідав, що повстанці знищують майно панів, і просив від військового керівництва жупи негайно надіслати у Волове збройний загін з 50 чоловік для придушення заворушення. 

          Всенаціональний конгрес, що відбувся в Хусті 21 січня 1919 року, проголосив злуку Закарпаття з вільною Україною. Згідно цього рішення Карпатська Україна, хоч і символічно, стала 22 січня 1919 року невід’ємною частиною Соборної Української Держави. Та, не маючи армії для свого захисту, Українська Народна Республіка не змогла встояти під більшовицьким натиском і припинила своє існування.             

            В квітні 1919 року весь район був окупований військами боярської Румунії, які знаходились тут до літа 1920 року.  Румунська окупація залишила тут гіркі спогади у Волівчан. В цей період майже була припинена будь-яка торгівля. У Воловому не було хліба, а тому чоловіки пробиралися гірськими стежками до Хуста, Іршави та Білок, щоб купити хоч трохи зерна, але дорогою його часто забирали румунські солдати, а селян били палицями. Потерпілі О.Карпа та Й.Скунць розповідали, що їх та інших селян били в селі Нижньому Бистрому. Солдат бив 3 – 4 рази, після чого офіцер вигукував „уну” (один). Така „лічба” продовжувалась до 25 або 50 „уну».
          Доля  карпатських русинів  була вирішена п´ятьма  великими державами на конференції в Парижі  згідно з Сен-Жерменським договором  від 10 вересня 1919 року  за яким  землі Закарпаття  увійшли до складу  Чехословацької республіки під назвою Підкарпатська Русь. Однак , замість надання автономії й політичних прав, на Підкарпатську Русь направляли каральні загони, будували тюрми, жандармерії та поліцейські управління. В усіх установах запроваджувалася чеська мова, як офіційна .

       Після захоплення Закарпаття Чехословаччиною в економічному житті села не сталося особливих змін. Мешканці Волового, як і раніше, займалися сільським господарством, працювали на лісорозробках, на побудові шляхів у горах, сплавляли ліс.  Сільське господарство продовжувало лишатися екстенсивним.  

           В міру обставин, чехословацький уряд виділяв кошти на будівництво шкіл, закладів культури, для функціювання періодичних видань, діяльності громадських організацій. 

       В 1922 – 1923 навчальному році в селі відкрито горожанську школу з українською мовою викладання, яку повинні були утримувати самі селяни. Через два роки ця школа мала 3 класи, де навчався 71 учень і працювало 4 вчителі. Згодом при ній було створено чеську «побочну» школу. Але відвідувати  її мали змогу тільки діти заможніх селян. Крім горожанської школи , у Воловому  працювали дві народні початкові школи (українська і чеська).

         У            1920 році в  багатьох  містах  і  селах  Закарпаття були  створені  філії  і  хати-читальні  «Просвіти»  . Зокрема,  згадується,  що  хата – читальня «Просвіти»  діяла  в 1920 р. в селі Волове .  А  станом  на  1 червня  1930 року  у  Волівському  окрузі   їх вже діяло  14. Для  селян,  що  гуртувались  навколо  читалень «Просвіти»  активісти  то-вариства  читали  лекції  на  різні  теми.

       Однак , через важке матеріальне становище батьків, діти мало відвідували школу. Не було одягу і взуття, а з 12-13 років діти разом з батьками йшли на заробітки у найми до чеських поміщиків.  

          Роботи в селі не було.  Багато волівчан виїжджали на заробітки в США, Канаду, Аргентину або в сусідні країни: Німеччину, Австрію, Бельгію. Відомий поет, виходець з Волівщини,  Василь Гренджа-Донський  у журналі «Наша земля» в 1928 році відзначив: «… люди нещасно бідують від голоду, всюди плач , ридання, стон, але ніхто не почує». До 1930 року  Закарпаття залишалося одним з найвідсталіших районів Чехословаччини. Але життя продовжувалося і труднощі поступово переборювалися. При підтримці уряду життя волівчан хоч і повільно, ставало кращим.  Матеріальна і продуктова допомога  бідному населенню краю проводилася дивізією Чехословацького Червоного хреста з центром у Мукачеві.

Чехословацький Червоний хрест під час видачі продуктів  дітям з бідних сімей
Чехословацький Червоний хрест під час видачі продуктів дітям з бідних сімей

       Багатодітні , малозабезпечені сім´ї Волового одержували продукти харчування (молоко, хліб, фрукти, кукурудзу), одяг, взуття. Крім цього дивізія надавала допомогу населенню в боротьбі з епідеміями хвороб.

       В 1931 -1935 рр. у Воловому не раз зупинявся відомий чеський письменник – комуніст Іван Ольбрахт (Каміл Земан). Він був активним учасником боротьби населення Верховини проти голоду, податків, безробіття; допомагав верховинцям боротися проти чиновників, панів і лихварів; вимагав від окружного начальства негайної допомоги голодуючим. Він був порадником і близьким другом українських селян і лісорубів. У репортажах „Країна без імені” - так Ольбрахт називав тодішнє Закарпаття – він змальовув безпросвітно важке життя верховинців, у тому числі і селян Волового.   9 січня 1932 року в голодному поході взяло участь 1500 знедолених селян. Вони вимагали роздати біднякам кукурудзу і заявили: „Ми голодні, і сюди прийшли вимагати хліб, а ви замість хліба даєте штиків”. Власті вимушені були поступитись.

         У 1939 році Закарпаття отримало ще один шанс вибрати незалежний шлях розвитку. Уряд Прем’єр-міністра Августина Волошина приступив до організації збройної сили  - Карпатської Січі. Сучасними дослідниками наводяться різні дані про кількісний склад "Карпатської Січі". Тільки у Волівському окрузі нараховувалося близько однієї тисячі січовиків. Станом на 30 листопада 1938 р. крім команди "Карпатської Січі" у Воловому аналогічні підрозділи були засновані в Іршаві, Великому Березному, Перечині, Рахові, Середньому, Тячеві і Хусті. До команд "Карпатської Січі" масово вливалася молодь, однак лише одиниці взяли участь у боях з угорським військом. Кількість вишколених січовиків, або так званих дійсних членів "Карпатської Січі", не перевищувала двох тисяч.

     Кульмінаційною подією було проголошення незалежної Карпато-Української Держави 15 березня 1939 року. Сойм Карпатської України на своїй першій сесії одноголосно затвердив проголошення державності й ухвалив Конституційний Закон. Августина Волошина було обрано президентом Карпато-Української держави.  Того ж дня Угорщина напала на Карпатську Україну. На боротьбу з ворогом стала "Карпатська Січ", а також загони самооборони, проте сили були нерівними. На Красному Полі відбулася героїчна битва січовиків з регулярними угорськими військами, окремі підрозділи продовжували боротьбу ще два тижні. Президент А. Волошин і уряд змушені були покинути рідну землю.

         А вже 17 березня 1939 року угорські фашисти окупували село.       18 березня 1939 р. останні захисники Карпатської України припинили опір, однак окремі відділи "Карпатської Січі" продовжували боротьбу в партизанських загонах.

Командант Волівської Січі Степан Фігура
Командант Волівської Січі Степан Фігура

     Командант Волівської Січі Степан Фігура і ще троє вчителів були розстріляні мадьяр - ськими окупантами в ніч з 18 на 19 березня 1939 року на око­лиці Міжгір’я (тоді Волове) в урочищі Тішня, як січовики. Серед розстріляних січовиків там були: Яків Завальницький, Олексій Колесник, Віняр. Розстріляним січовикам в урочищі Тішня встановлено «Пам’ятний хрест».

      Становище селян Волового стало нестерпним.      Окупація тривала недовго, але навіть за відносно короткий шестирічний період мадяри нагадали про себе жорстокістю й зухвалістю. Навіть за незначні провини карали нещадно: наносили побої й принижували морально. До цього часу жителі Міжгір´я  вживають у мовленні крилатий вислів: «злий, як мадярський шандера».          

      Окупанти насильно вербували хлопців і молодих чоловіків у мадярське військо. Декому вдавалося тимчасово заховатися, але частина селян все ж змушена була підкоритися наказу й стати на службу у ворожу армію, тим більше що Мадярщина була союзницею Гітлера. Військова влада відбирала в селян землю, примушували безкоштовно працювати на споруджуванні воєнних об’єктів.  1939-1941  р. в СРСР втекло 78 чоловік , багато з яких воювали пізніше у складі  Чехословацького корпусу. Зросла кількість безробітних, стали ще тяжчими злидні. Начальник військового управління 8 вересня 1942 р. писав: «Постачання населення , а також соціальне становище порівняно з минулим місяцем погіршилось, тому що запаси вівса та картоплі зовсім вичерпні… Стару квасолю або горох купити не можна. Нових рослинних харчів тут також немає.  Тому населення повністю  залежить від постачання мукою  та самопостачання молоком. Ті , хто не має молока, справді знаходяться у важкому становищі».  

Життя  нацменшин

         До початку 1940-х років євреї займали важливе місце в етнічній структурі Волового, вагомим є їхній внесок у розвиток економіки  та  культури села.   Проте досі є маловідомими факти про єврейське поселення в центрі Волового. Однак, наявність в минулому   єврейської синагоги свідчить про те, що в селі їх  проживала значна кількість. 

       Протягом 1939–1944 років закарпатські євреї, як і всі угорські євреї, зазнавали всіляких утисків від угорської фашистської влади, яка була відкрито анти єврейською. Антисемітизм в Угорщині у 1938–1944 роках був офіційною державною політикою, як і в нацистській Німеччині.
         Жвава єврейська громада, яка проживала в селі практично перестала існувати внаслідок депортацій, голокосту 1944 року і повоєнної еміграції.

        У закарпатську «Книгу скорботи» внесено дані про понад 87 тисяч загиблих у гетто і таборах, головним чином, євреїв. На жаль, щодо них окремих підрахунків не зроблено. Наразі фігурує цифра про 85 тисяч закарпатських жертв Голокосту, зазначена і на меморіальній дошці біля входу до обласної філармонії – колишньої головної синагоги Ужгорода. Сама ж акція – зосередження в гетто і депортація 115 тисяч євреїв через Закарпаття до Освенціма – тривала 52 дні, із 16 квітня до 6 червня 1944 року.    На жаль, маловідомими є факти про місця масових поховань закарпатських євреїв, убитих угорськими правоохоронцями за спробу врятуватися від таборів смерті. Принаймні відомо про дві з таких трагедій: біля сіл Вишково Хустського і Торунь Міжгірського районів. 16 квітня 1944 року угорські жандарми розстріляли понад 300 євреїв із сіл Волове (нині селище Міжгір’я) і Вишково, які не мали громадянства Угорщини. У липні 1944 року угорські жандарми розстріляли близько 40 євреїв із сіл Торунь і Майдан (Міжгірський район). Вважається, що пережило Голокост менше 20% закарпатських євреїв, в тому числі і євреїв з Волового.

Волове за часів радянської влади

      Влітку 1944 року на території села з’явилися  партизани. В їх рядах були вихідці з Волівського округу Л.В.Куриця, І.М.Печкан, Л.В.Святиня та інші. В одній із сутичок з угорськими фашистами на околиці села Стригальні в серпні 1944 року загинуло чотири партизани. Після визволення селища Червоною Армією прах убитих було перенесено у Міжгір’я, де над їх могилою височить пам’ятник, споруджений на кошти трудящих району.
           В селі та на його околицях фашистські загарбники спорудили потужні оборонні укріплення, сподіваючись зупинити наступ радянських військ долиною Ріки у напрямку Хуста. Але радянське командування розгадало намір ворога. Волове було відрізане від шосейних доріг, і ворожі війська опинились у „котлі”, вибритись з якого вони змогли лише через полонинські хребти у напрямку села Кушниці Іршавського району. 

         Після визволення Закарпаття радянськими військами 24 жовтня 1944 року завершилась і мадярська окупація. У 1945 році Закарпаття ввійшло до складу Радянського Союзу. Жителі села не в захваті були від цього рішення, бо знали про долю багатьох земляків, які, шукаючи щастя за Карпатами, опинялися в сталінських таборах. Процес колективізації, який продовжили й на Закарпатті, породив велике невдоволення, бо від тих, хто відмовлявся добровільно віддати землю, куплену важкою ціною,  колгоспам, її забирали насильно. 

          У 1944 році у Воловому і його присілках налічувалося 1891 будинок і 7620 жителів.В 1947 році село Волове було перетворене на селище міського типу.
          Ліси наколо селища завжди були багаті на диких звірів і птицю, а річки – на рибу. Під час угорської фашистської окупації рідкісні представники тварин, птиці та риби були майже повністю винищені. Радянська влада вжила рішучих заходів, щоб відновити річкове і лісове господарство.
         До 1945 року в селі не було майже ніякої промисловості. Працювала лише невеличка лісопилка. Її продукція в 1946 році становила 900 м3 ділової деревини. Після націоналізації лісопилки  робітники створили на базі виробничу артіль «Верховина», яка стала випускати не лише дошки але й віконні рами, двері, меблі, парти, паркет. Також створено промкомбінат, в цехах якого незабаром встановлено фрезерувальний верстат, стрічкову пилу та інше нове устаткування.  1959 року артіль «Верховина» об´єдналася з промкомбінатом в одне підприємство, на якому в 1962 році введено в експлуатацію новий меблевий цех по випуску художніх меблів.  В перші дні після вигнання фашистів у селі організувався лісгосп. 1959 року на базі його і ліспромгоспів сусідніх сіл утворився лісокомбінат. У квітні 1964 року промкомбінат  об´єднався  з лісокомбінатом. Крім заготівлі  і вивезення деревини, лісокомбінат спеціалізувався і на виготовленні меблів. 

         В грудні 1948 р. створено колгосп «Радянська Верховина», що 1960 року злився з колгоспом «Ленінський шлях» с.Лозянське та колгоспом ім.Франка с.Вучкове.  

        1947 року відкрито цех Хустського маслозаводу.  В 1973 році розпочав роботу завод «Селена», а в 1974 запрацював  завод «Електрон».

          1945 року організовано Волівське споживче товариство, в розпорядженні якого знаходився  один магазин та їдальня. Товариство об´єднувало 100 пайщиків. В наступні роки мережа швидко зростала. У 1970 році діяли уже три  торгівельні організації: споживче товариство, відділ робітничого постачання лісокомбінату і курортторг.

       На території селища  була міжколгоспна будівельна організація , що будувала ферми,житлові будинки і школи у колгоспах району. За 1956-1965 рр. побудовано 725 будинків. По всьому селищу проведено каналізацію. Більшість вулиць забруковано. З´явилися перукарні, лазня, пошта , телеграф, телефонна мережа.
     1946 року виходить перший номер районної газети «Радянська Верховина». 

           Перша лікарня в Міжгір'ї була відкрита у 1945 році на 35 ліжок. Розвиток лікарнянської справи в нашому краї був пов'язаний у першу чергу з такими видатними лікарями, як П. Ганич та В. Спаський у 50-60 рр. та багато інших. 1964 р. вступила до ладу нова , типова стаціонарна лікарня, розрахована на 150 ліжок. Крім цього у Міжгір'ї почав діяти  проти-туберкульозний диспансер на  45 ліжок, санітарно-епідеміологічна станція, жіноча та дитяча консультації.  З 1958 року  на базі джерел мінвод створено  санаторій «Верховина» на 150 місць.
        У Воловому велося швидкими темпами будівництво культурно-освітніх закладів. Міжгірська  окружна  бібліотека  для  дорослих  була  створена  в  1946  році.  Першим  завідувачем  окружним  відділом культури  був Іван Древаль. Починаючи  з 1946  року , в  округ  почали  прибувати  випускники культурно-освітніх технікумів з різних міст України. Першою  завідувачкою  окружної     бібліотеки  була Марія  Поліч.  За короткий час реконструйовано приміщення кінотеатру, готелю, клубу лісокомбінату, закладено парк ім.50-річчя  Жовтня. В листопаді  1966 р. став до ладу телевізійний ретранслятор.
      1951 року в селищі нараховувалося 31 неписьменний та 65 малописьменних. Через кілька років неписемність ліквідовано. У Міжгір´ї  запрацювали дві середні (загальноосвітня  й робітничої молоді), а також дві восьмирічні  і три початкові школи. В 1963 році в селищі відкрито медичне училище на 270 учнів , в 1966 році професійно-технічне училище на 300 учнів.                                 

      Окрему увагу привертає історія заснування православного храму в Міжгір´ї. Православна дерев’яна церква св. Миколи Чудотворця, була збудована в 1920 р. Це  була споруда каркасної конструкції  подібно до більшості православних церков, поставлених у 1920-і роки.У 1939 р. дерев’яну церкву розібрали і передали православним у село Модьоропі на Хустщині, де вона простояла до 1990 р. 

Церква св. Миколи Чудотворця
Церква св. Миколи Чудотворця

             Від 1935 до 1939 р. у Воловому збудували нову муровану православну церкву, оздоблення якої закінчили після 1945 р. Ділянку землі, що зветься Бобріське, виділили Василь Бобер, Василь Скунць та Горват. У 1938 р. громада отримала частину державного лісу для спорудження церкви. Автором проекту й організатором робіт був священик Дмитро Росоха, що служив у церкві до 1962 р. Головними помічниками були дяк Василь Іванович Карпатій, куратори Федір Липей, Петро Липей, Йосип Токар, Йосип Гримут. Верх на церкву клав місцевий майстер Іван Карпа із сином.
           Брав участь у будівництві і відомий майстер Михайло Маньо, а дерево тесали Михайло ПІеґда та Глеба. Іконостас вирізьбив Михайло Іванович Карпа. Ікони та розписи намалював Василь Коцубейко в 1945 – 1946 роках. З 1965 р. священиком служивГеоргій Добра, за якого зробили ремонт храму, а в 1974 р. Іван Андрішко оновив розписи. 

Православний храм Петра і Павла
Православний храм Петра і Павла


       Декрет Народної Ради Закарпатської України від 20 квітня 1945 року проголошував про закриття усіх церков та церковних шкіл. З учительських посад були звільнені усі працівники, які раніше готувалися в навчальних закладах, пов’язаних з церковними організаціями. Релігія була адміністративним шляхом вилучена з усіх навчальних шкільних програм. Проводячи політику загального неприйняття релігії та церкви, радянська влада взяла курс на ліквідацію всіх релігійних конфесій на Закарпатті і всього того, що було пов’язане з релігією.

        Щоправда, відмінною була політика держави і партії до православної, реформаторської церкви та деяких сектантських організацій. Греко-католицька конфесія була оголошена „персоною нон грата” в Радянському Союзі і мала бути ліквідованою. З 1946 року по 1991 рік спостерігалася протидія двох сторін: держава і партійні органи робили все можливе для припинення діяльності греко-католицьких громад, з другого боку керівництво уніатської церкви намагалося зберегти свій статус, продовжити діяльність церкви, перешкодити масовому переходу віруючих греко-католиків до інших конфесій.Так, греко-католицький  Свято-Михайлівський храм, заснований  в ХІХ столітті, в часи радянської влади довгий час функціонував як музей атеїзму. 

БУЛО ВОЛОВЕ А СТАЛО МІЖГІР"Я

З трьох запропонованих назв району — Верховина, Межгір'я та Червоноармійськ, обрали Міжгір'я . Теперішнє Міжгір'я до кінця жовтня 1953 року протягом більше 500 років мало назву Волове. А змінилась назва за таких обставин. Уряд Радянської України запропонував Президії Верховної Ради республіки перейменувати 13 адміністративних округів Закарпаття у райони — в інших областях України були тільки райони. А при входженні Закарпаття до складу Української РСР і формуванні в січні 1946 року адміністративного поділу краю залишено в області назву округів як традиційну. До неї, звичайно, звикло місцеве населення. Крім перейменування округів в райони, пропонувалось дати Воловому і іншу назву. Ця ідея пояснювалось і тим, що поряд у сусідстві існують майже дві одинакові назви населених пунктів — Волове і Воловець та відповідно округи. З приводу цього часто-густо виникали і плутанини у поштових відправленнях, прийняті рішень, документів та в орієнтації окремих громадян, які відвідували ці округи. У зв'язку з тим, що Воловець ще й залізнична станція, назву якої занесено на дорожні карти країни, довідники і розклади руху потягів від Чопа до Владивостока та й держав Європи, було вирішено назву цю не змінювати, а змінити ймення Воловому.

           На початку серпня 1953 року у Воловому було зібрано окружний актив, на якому П. Попович, перший секретар окружкому компартії та Й. Гукливський, голова окрвиконкому проінформували присутніх про намір перейменування Волового і округу.   В ті часи влада зверху могла і не радитись з народом, а дати нову назву селу і району, скажімо, заідеологізовану чи пак увіковіченню імен тодішніх вождів та їх соратників без його згоди. На щастя, і в Києві, і в Ужгороді вистачило здорового глузду не нав'язувати подібні назви. І в цьому неабияка заслуга тодішнього голови Закарпатської обласної ради І.І. Туряниці, члена Президії ВР України. За його дорученням керівництво Волівського округу, порадившись і з населенням, мало подати пропозицію по зміні назви Волового і округу.
            У другій половині серпня того ж року на черговій нараді активу Й. Гукливський доповів про зміст поданих пропозицій. Їх поступило більше десяти. Але комісія відібрала три найбільш влучних, змістовних, зрозумілих людям назви — Верховина, Межгір'я та Червоноармійськ, запропонувавши вибрати одну з них.  
         Ю.Ф. Штеля, депутат окружної ради, Л.В. Сятиня, начальник Синевирського лісопункту, Г.І. Петрище, колишній депутат Верховної Ради СРСР, В.М. Тарахонич, керівник комсомольської організації округу та інші підтримали пропозицію перейменувати Волове на Верховину. Вони стверджували, що це близьке, рідне слово кожному мешканцю села і округу. Бо волівчани здавна називають себе верховинцями. Твердили, що ця назва приживеться серед людей. А крім того їм допоможе і відома пісня про Верховину, яка їм є рідною. І.І. Сятиня, директор Волівської середньої школи, депутат  сільради, Г.В. Кочерган, директор лісгоспу, А.М. Корда, делегат з'їзду Народних комітетів Закарпаття, Е.І. Шутяк та чимало інших підтримали зміну назви Волового на Межгір'я. Вони пояснювали, що в поняття Верховина входить не лише наш округ, а й Воловеччина, Перечинщина, Великоберезнянщин, гірські села Свалявського, Іршавського, Хустського і Тячівських округів.  

       Наше село і інші осідки округу — між горами, то кращої назви, як Межигір'я, і не потрібно. І.К. Бардаков, редактор окружної газети “Червона зоря”, І.Ф. Марченко, керівник окружної безпеки, представники військової частини, розміщеної на околиці Волового, наполягали на назву Червоноармійськ. Підсумки обговорень підбив П.П. Попович. Він відзначив, що всі три запропоновані назви є змістовними, влучними, зрозумілими людям. Але назва Верховина — більш широке по території поняття, ніж наш округ. А щодо назви Червоноармійськ, то на Україні є багато населених пунктів і районів з таким йменням. Нам, запевняли, найкраще підходить назва Межигір'я. А більш зрозуміле, природнє слово — Міжгір'я. Воно легше у вимові, та ще й поетичне. Це зрозуміле слово кожному волівчанину. Більшість присутніх підтримала цю назву. Так Волове стало Міжгір'ям.  
          Не всі волівчани підтримували зміну назви окружного центру. Вони говорили, що за всю історію заселення Волового і округу в метричних книгах та інших документах зазначено Волове, як і округ. Та й ті волівчани, що розкидані по світу в пошуках роботи і кращої долі, не знайдуть на картах і поштових установах нову назву села і округу, що вона не покращить життя верховинців. Волівчани пишалися старою назвою села і округу, підтверджували, що похідне від слово віл.  А віл - символ трудолюбивості, сили, виносливості, лагідності, благородства. І врешті-решт — це годувальник верховинця.  
       Василь Степанович Гренджа-Донський, перебуваючи на рідній землі в 1973 році, теж шкодував, що змінено назву його рідного села. Але схвально відзначив, що нова назва стала рідною волівчанам, зрозумілою кожному верховинцю.    
        До всього поет-міжгірець, лауреат Шевченківської державної премії України Петро Скунць присвятив Міжгір'ю не один вірш і подарував односельчанцям пісню-гімн, в якому є такі слова:
        Було тут Волове, а стало Міжгір'я.
        І вже в Україну прокладено путь.
        Міжгір'я, Міжгір'я, всі наші повір'я,
        Пропасти міжгірцям по вік не дадуть.

             від 29 вересня 2000 року смт. Міжгір'я є членом Асоціації міст України (АМУ) та Закарпатського регіонального відділення Асоціації міст України.           Повноважним представником селища Міжгір'я у цій організації є селищний голова.

Наша адреса:


Україна 90000

Закарпатская обл. Мижгорский р-н, пгт.Міжгір " я, вул. Гнатюка, 1

Міжгірська центральна районна бібліотека